Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

голови звільна плинула ще кров, стинаючись тої ж миті. Мав я немалу практику в тому, як при раптових ранах першу допомогу давати, бо-м ся того на війні навчив – гукаю тоді води, маючи надію, що то не смерть ще, а тільки втрата свідомости. На той галас озирнувся незнайомець, а побачивши, що ся стало, підбіг до хворого, нас всіх злегка відсунувши, і озвався по латині:

– Мені його зоставте: цьому воякові нічого не буде.

Ми розступилися, даючи змогу незнайомцеві наблизитись до пораненого. Тут я вже роздивився його ближче і дуже здивувався, що обличчя того чоловіка на мить мені видалося надто старим і на всю його зовнішність лягла якась дивна спорохнявілість віку. Я протер очі, бо ж прецінь щойно бачив його молодим і дав би щонайвище років тридцять. Зблизька я переконався, що обличчя незнайомця змінилося незрозумілим чином і, хоч насправді було гладким і молодим, а проте час від часу нагадувало старця.

Незнайомець хвилю вдивлявся у мертвого жовніра, злегка помацав йому скроні, обмив зимною водою обличчя, а потім добув з кишені пляшечку з якимсь плином. То була пляшечка вузенька і маленька, як мізинець, а містилася у ній рідина такої гарячої і живої червоної барви, якої мені бачити не доводилося. З тої малої плящини пустив він кілька крапель до вуст драгуна, спочатку розтуливши йому ножем зуби, а потім відступив набік і сказав:

– Рано помарширує далі, вже здоровий.

Я не дуже тим словам довіряв, маючи їх за шарлатанську похвальбу, тож наблизився знову до бідного драгуна, а, вклякнувши, почав придивлятися, чи дає він які ознаки життя. Але на мій подив і радість бачу, що жовнір легко і спокійно починає дихати, ба навіть очі розплющив і дивиться.

– Як тобі? – питаю.

– Добре, пане ротмістре! – одізвався драгун сильним голосом і хотів було навіть з огляду на субординацію звестись на ноги, так що я його силою притримати мусів.

Тим часом незнайомець, добувши два пуделка, з яких одно було біле з кости слонової, а друге чорне, мов з ебену, обидва відчинив і хутко якусь кунштовну лямпку запалив, з якої враз бухнуло страшно велике голубе полум'я. Тоді почав якісь компоненти з прерізних пушок добувати і в маленькому тиглику гріти, а за півгодини вже мазь готова. Коли ж він це варив, то якісь дивні і приємні пахощі розлилися, ніби усі квіти і аромати сюди в корчму злетілися.

Коли вже мазь була готова, незнайомий кавалер намастив нею шовкову шматину і приклав драгунові на рану. Щойно операція та була закінчена, поранений жовнір при допомозі своїх камратів вийшов з корчми, аби покластися спати. Ніколи я ся не сподівав, аби той бідак після такого падіння так скоро опам'ятався, тому я дивився вже тепер на чорного подорожнього, як на майстра лікарського хисту. Аксамицький натомість вже ради собі знайти не міг, але, приступивши до мене, шепче:

– А що, не казав я васьпану, що то мусить бути маґістер таємної, магічної штуки? Чи ж не видів васьпан справжнього дива?

– Диво як диво, – кажу йому на це, – так десь в корчмі при дорозі дива не трапляються. Але що кебетний то лікар, визнаю. А весь секрет, що то якийсь медик-італієць або німець, може, воєводи Потоцького з Христинополя, але чому б вам його не вважати за звичайного чоловіка, того я не розумію. Хист – це не конче магія, а, зрештою, хтозна, чи той драгун і без його помочі б не отямився, бо ж був ледь причмелений тільки, а не забитий.

Він на це тільки раменами зрушив і замовк, а я приступив до незнайомця і питаю по-німецьки, чи тою мовою говорить, бо французької не знав, а в латині я не дуже петрав. Він відповів мені досить плинно по-німецьки, але з якимсь дивним акцентом. Тоді йому кажу:

– Маю честь васьпану презентуватися яко Віт Нарвой, ротмістр хоругви, до якої той поранений належить, і за милий обов'язок маю подякувати васьпану за цю справді чудовну поміч, котру ви моєму жовнірові дали.

Незнайомий злегка капелюха ухилив і відповів:

– А я є віконт Запатан і хоч радий, що комусь в пригоді став, а проте не дуже радий, що мені за таку дрібницю дякують. Не ви мені, а я за цю малу пригоду вдячним буду, якщо вона мені дасть змогу провести цей вечір у вашім гроні, мої панове офіцери.

Після цих слів усім нам вклонився, а в тій хвилі і той гидкий товариш його, крук, впідстриб до нас прибіг і, на стіл злетівши, почав сміятися жахливим гуркотливим сміхом, волаючи:

– Аррабет! Аррабет!

Подорожній ударив птаха шпагою по голові, аж гупнуло, і продовжив:

– Бачу, що ви своєї жовнірської відваги на тутешнім вині пробуєте. Чи дозволите, аби-м я у ваше товариство бутельку власного вина запропонував, бо везу його з собою в моїй подорожній кареті, а воно трохи ліпше, ніж оце на столі?

І заки ми на це щось могли відказати, Запатан добув з кишені маленьку срібну пищалку і свиснув. Мало нам вуха не пороздирав, такий то свист був страшний; аж шиби в корчмі задеренчали. На той знак вбіг до корчми малий горбатий карлик з кучерявим і чорним, як бараняче руно, волоссям, вбраний в куртку вогнистої барви. Запатан сказав йому щось мовою, якої з нас жоден не розумів, і за кілька хвиль з'явилося на столі кілька пляшок вина.

Хоча той дивний незнайомець показував себе ґречним кавалером і дуже вишукано до нас промовляв, проте я відчував до нього якусь незрозумілу неприязнь і охоче б його товариства позбувся, але не хотів образити. Він в млі ока поналивав нам вина до шклянок і ґречно запросив пити. Я не був ніколи великим аматором трунків і не надто великим їхнім знавцем, але мушу сказати, що за все моє життя ніколи такого чудового вина з таким шляхетним смаком не пив. А воно таке, мов якийсь цілющий напій, не тільки в кров, але й до душі і серця проникало, нібито солодке і лагідне, хоч би й на панянський язичок, а проте й водночас таке вогнисте, що мені здалося, мовби удвічі більше крови у жилах моїх текло…

Ледве ми по одному келиху перехилили, а вже нам дивна радість по серцях грала і така веселість в душі ся вродила, що вже її жоден з нас погамувати не міг. Мій молодший офіцер, але найстарший віком з нас всіх, бо вже шпак був дебелий, на ім'я Завейда, першим